Закон ментовського стрільця

В Україні судді Верховного Суду і члени Вищої ради правосуддя не знають, що таке верховенство права. У 8, 129, 147 статтях Конституції верховенство права є, але що це таке — більшості слуг Феміди невідомо. 

Це — не диво. Якщо у країні один з основоположних законів, чинний Житловий кодекс, названий ім’ям держави, якої не існує (УРСР) і досі проголошує… ленінські ідеї (так, відкрийте перші 6 абзаців і спитайте себе — це справді закон, за яким ми живемо і який нікчемні кнопкодави за 30 років не спромоглися скасувати?), то про яке розуміння верховенства права може йтися?

В основі пострадянського хворобливого розуміння природи, призначення і застосування права лежить подвійний стандарт «друзям — усе, ворогам — закон», вибірковість і необовʼязковість правил для обраних. До цього додається суспільно зневажливе ставлення до правил (нігілізм) і типові забобони.

Відсутність загальної правової культури проявилась у бурхливому обговоренні вчорашнього затримання так званого дніпровського стрільця Артемія Рябчука (нагадаю, ім’я будь-якого підозрюваного заборонено розголошувати ч. 4 ст. 296 Цивільного кодексу України, але це вже зробив Антон Геращенко, тож приховувати тепер нічого).

Я не хочу і не маю морального права зараз обговорювати фактичні подробиці події та мотиви скоєного і те, як було насправді. А втім, розглянемо уявну ситуацію: такий собі психопат, призваний на строкову службу в Нацгвардію, отримує бойову автоматичну зброю. Під впливом булінгу, нестатутних відносин, психотропних речовин чи команди із вбудованого в мозок чипа він розстрілює 10 осіб, із яких 5 помирають. Потім тікає, але через певний час просить перехожого викликати поліцію і здається.

Що неправильно:

1. Починати публічно цькувати підозрюваного, називаючи його вбивцею і злочинцем. Загалом порушенням презумпції невинуватості є випадки, коли так роблять офіційні особи, а не пересічні громадяни. Але ж будьмо стриманими й ми, особливо щодо тих, хто вже не заподіє зла. 
2. Публічно розголошувати ім’я підозрюваного.
   
   
3. Влаштовувати постановні фотосесії з лежачим підозрюваним і героями-«космонавтами», схожими на робокопів, як символ непереборного панування поліції над громадянами.
   
   
4. Називати Національну гвардію «армією». Те, що трапилось, безумовно, може статися і в ЗСУ, однак поки що такого не було. 
   
   
5. Вважати, що цей випадок є особливим і таке більше ніде й ніколи не трапляється.
   
   
6. Забувати про те, що в нашому суспільстві панує дрімуча хоплофобія (страх зброї). Тому й розповсюджується маячня, що вогнепальна зброя є чимось надприродним, і що вбила людей зброя, а не нацгвардієць-психопат разом із тими, хто його призвав на строкову службу, навчив стріляти й видав автомат.
   
   

Не буду нагадувати приклади, де наша влада помилялась або фабрикувала докази про невинуватих людей, називаючи їх злочинцями. Краще почитайте про холодне ставлення норвежців до вже засудженого Андерса Брейвіка (77 жертв) та умови його ув’язнення. Це не про гуманність і жалість до вбивці. Йдеться про гідність і самоповагу. Не жорстокість до злочинців, а невідворотність їхнього покарання робить нас сильними.  

А от із невідворотністю у нас якраз біда. Саме ці «космонавти-робокопи» в шоломах здебільшого викривають салони еротичного масажу, кошмарять майнерів та IT-компанії, переслідують активістів, але так і не просунулися з убивством Павла Шеремета, «сували туфту» у справі Каті Гандзюк і постійно дозволяють колаборантам «шлятися» вулицями Києва та інших міст. Один колаборант досі навіть має власний телеканал і сподівається на прихід окупаційних військ, щоб очолити Україну. 

Тепер про стрілянину з боку психопатів. Коли я служив у радянській армії, втеча строковика з караулу зі зброєю була звичайною справою, пошуками зазвичай займалися армійські підрозділи — і я зокрема. Розстріл товаришів у цих випадках теж іноді траплявся, з такими особливо не церемонились, а інформацію, звісно, від суспільства приховували. Зрозуміло, що таких випадків було багато насамперед тому, що строковиків було в тисячі разів більше, ніж зараз, призивали всіх, зокрема психічно хворих і неписьменних. Крім того, жахлива дідівщина й нелюдське ставлення до строковиків, передусім із боку офіцерів, сприяли проявам агресії. В моїх округах (Калінінський та Ленінградський) це траплялося щомісяця.

Мій друг, воєнний експерт Глен Грант, колишній офіцер британського Генштабу, а потім начальник військової в’язниці, розповів, що у нього в тюрмі сиділи 8-10 таких стрільців із різними мотивами, і не завжди це були «кінчені уроди». Іноді стрілянина була умисною, іноді — ні.

Варто також нагадати, що такі інциденти трапляються не лише серед військових. Розстріли бувають у школах серед учнів і на роботі серед офіс-менеджерів.

Висновок стосовно дніпровської справи: слід ламати радянську систему призову, навчання, психологічної підготовки та видавання зброї. І дбати, щоб під час служби солдати були в доброму гуморі та задоволені життям. Так само як водій за кермом має бути тверезим і добре почуватися. Радянщину, коли озброєних людей сприймають як занедбану худобу, необхідно викорінити.

Ну й, зрештою, про ставлення до самої зброї. Оце вам приклад подвійного стандарту в головах — легально видавати автомати неперевіреним на притомність солдатам для несення служби і водночас обмежувати тих же солдатів у праві на зброю вдома. Не перевіряти військових на наявність психічних розладів, але видавати нагородні пістолети колаборантам і корумпованим суддям.

У місті Щастя, наприклад, ні в кого не викликало побоювань, коли я з АКС, обвішаний ручними гранатами, заходив у відділення банку. Було враження, що особа з автоматом у формі, навпаки, заспокоювала працівників банку. Проте «кнопкодави-ленінці» (згадайте Житловий кодекс УРСР) з іменними пістолями від Авакова провалюють закон про зброю у країні, що воює. 

Не можна давати можливість системі МВС встановлювати за допомогою «мутних» інструкцій права осіб на володіння зброєю. Саме МВС дало автомати «Артеміям Рябчукам» і нагородні пістолі «суддям Вовкам», а психічно здоровим — ні. Тому що вони нікчемні дармоїди, отже, бояться притомних. Озброєні притомні люди — це загроза для них. Бо вони можуть застрелити чи вигнати дармоїдів завдяки заколоту і скоріше довести суспільству, що власну безпеку воно може гарантувати собі самотужки.

Ми переживаємо скрутні часи, і загроза війни змушує нас гуртуватись. Тож робімо це на підґрунті жертовності, поваги, взаємного розуміння, знання, професіоналізму та справедливих правил. Тваринні емоції, фейки від брехунів-пропагандистів та суспільні забобони час уже відсунути вбік.