Актуальні новини
Верховний суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 27 квітня 2016 року розглянув декілька справ та зробив відповідні правові висновки на забезпечення єдиної судової практики.
Предметом справи № 6 – 62 цс 16 був спір про визнання договору купівлі-продажу нежилого приміщення недійсним.
За обставинами справи Генеральний директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро-науково-виробниче об’єднання «Іскра-Агро», діючи від імені та в інтересах вказаного Товариства, продав нежитлове приміщення загальною площею 147, 8 кв.м., вбудоване в перший поверх житлового будинку. При цьому, як вказано в тексті постанови, рішення Загальних зборів Товариства, яким нібито було надано згоду на відчуження нерухомого майна, було визнано недійсним господарським судом.
При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого з огляду на приписи статей 92, 203, 215 ЦК України, договір, укладений від імені юридичної особи її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним із підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору.
У разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, яким визначені повноваження виконавчого органу, це рішення є недійсним з моменту його прийняття. Для вирішення в подальшому спору про визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства в той період, коли рішення загальних зборів учасників товариства було дійсне, зазначена обставина має правове значення. Вона підтверджує, що станом на час укладення оспорюваного договору повноваження щодо представництва юридичної особи у виконавчого органу були відсутні чи обмежені.
Разом із тим, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень. Для третьої особи, яка уклала договір із юридичною особою, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.
З огляду на наведене, визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства саме по собі не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно.
Фактично Верховний суд України нічого нового не вигадував, процитувавши норми Цивільного кодексу України. Єдине суд підкреслив, що факт визнання недійсними рішення загальних зборів про надання згоди на відчуження нерухомого майна Товариства не тягне автоматичне визнання правочину недійсним. Таким принципом часто-густо керувались суди, щоб не вкопуватись в обставини справи.
Верховний суд підкреслює, що договір укладений з перевищенням повноважень виконавчого органу (директора, голови тощо) може бути визнаний недійсним у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Простіше кажучи, треба встановити, що директор був в змові з покупцем.
Завантажити повний текст постанови № 6 – 62 цс 16 від 27.04.2016 можна натиснувши сюди.
Предметом справи № 6 – 372 цс 16 був спір про визнання договору дарування квартири недійсним.
По обставинам цієї справи позивач звернувся з позовом про усунення перешкод в користуванні квартирою. Позов був мотивований тим, що відповідач подарував йому квартиру та з моменту укладення договору дарування не допускає обдарованого в його власність, не знімається з реєстраційного обліку.
Відповідач, в свою чергу, звернувся з зустрічним позовом про визнання договору дарування недійсним, у зв’язку з укладенням його під впливом помилки. При розгляді справи обставини наведені відповідачем знайшли своє підтвердження.
Даруючи квартиру, дарувальник як людина похилого віку, яка за станом здоров’я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувався на передачу нерухомого майна у власність позивачу лише за умови довічного утримання, а відтак наявна помилка щодо природи правочину. Спірний договір дарування був спрямований на настання реальних наслідків, але не за договором дарування, а за договором довічного утримання. Фактично, дарувальник думав, що підписує договорів довічного утримання.
Верховний суд нагадав, що наявність чи відсутність помилки – неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз’яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Таким чином, факт прочитання сторонами тексту правочину та роз’яснення його наслідків не є беззаперечним підтвердженням того, що особа дійсно зрозуміла правову природу укладеного правочину. При наявності спору, суди мають звертати увагу і на інші обставини, які наведені вище.
Завантажити повний текст постанови № 6 – 372 цс 16 від 27.04.2016 можна натиснувши сюди.
Предметом справи № 6 – 261 цс 16 був спір про відшкодування шкоди, завданої в результаті короткого замикання електромережі повітряної лінії електропередач.
Позивач звернулась з позовом до ПАТ «Київобленерго» про відшкодування майнової шкоди, яка полягала у пошкодженні її домоволодіння в результаті пожежі, яка сталась через замикання електромережі повітряної лінії електропередач у районі опори електропередач, поруч з якою росли два дерева, через крону яких проходила лінія електропередачі.
Верховний суд в цій справі вирішив принципове питання, якщо між сторонами наявні договірні правовідносини, положення статті 1187 ЦК України, якою передбачено відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.
В той же час цікавими є обставини справи, за якими ПАТ «Київобленерго» визнано винним у завдані збитків, оскільки не слідкувало за станом дерев через крони яких проходили лінії електромережі. Відповідно до пунктів 38, 42 Правил № 1357, положень статті 24 Закону України «Про електроенергетику», а також пунктів 11, 13 типового договору про користування електричною енергією енергопостачальник несе відповідальність за обрізання дерев та безпечне користування послугами, пов’язаними з електропостачанням, за умови дотримання споживачами вимог правил безпечної експлуатації внутрішньої електромережі, електроустановок та побутових електроприладів. В свою чергу, споживач електричної енергії зобов’язаний не перешкоджати обрізуванню гілок дерев, які ростуть на території, що належить споживачу, для забезпечення відстані не менше 1 метра від проводів повітряної лінії електромережі напругою 0,4 кВ та на відстані 2 м для електричних ліній напругою 10 кВ.
Крім того, нагадуємо, що Закон України «Про електроенергетику» визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності в електроенергетиці і регулює відносини, пов’язані з виробництвом, передачею, розподілом, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, конкуренцією та захистом прав споживачів і працівників галузі. Цим Законом передбачено право споживачів електричної енергії на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення його прав, згідно із законодавством (статті 24-1, 25 Закону).
Завантажити повний текст постанови № 6 – 261 цс 16 від 27.04.2016 можна натиснувши сюди.
Предметом справи № 6 – 113 цс 16 був спір про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
У вказаному рішенні Верховний суд застосував своє право на зменшення розміру відшкодування працівникові заробітку за час затримки розрахунку. В обґрунтування своєї позиції, Верховний суд вказав, що відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України).
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в статті 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору. Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі не проведення його до розгляду справи – по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
У разі не проведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Отже, право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв’язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.
Разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
При вирішенні спору Верховний суд застосував принцип справедливості та співмірності і визначив розмір відшкодування працівникові заробітку за час затримки розрахунку пропорційно до частини невиплаченої заробітної плати до її загального розміру.
Завантажити повний текст постанови № 6 – 113 цс 16 від 27.04.2016 можна натиснувши сюди.
Предметом справи № 6 – 486 цс 16 був спір про поділ спільного майна подружжя.
Верховний суд в черговий раз пройшовся по Сімейному кодексу України в частині поділу спільного майна подружжя. Чоловік просив стягнути з колишньої дружини частку вартості автомобілю, який був відчужений нею без письмової згоди чоловіка.
При розгляді справи судами було встановлено, що автомобіль був придбаний за спільні кошти, які були отримані в кредит, а дружини без письмової згоди розпорядилась цим майном. У зв’язку з цим, суди дійшли, як вказав Верховний суд, правильного висновку про стягнення з дружини на користь чоловіка половини вартості цього автомобіля.
Одночасно Верховний суд зазначив, що при поділі майна придбаного за кредитні кошти або присуджені грошової компенсації за нього, суди повинні брати до уваги, що право на спільну сумісну власність грошових коштів, отриманих внаслідок реалізації автомобіля, кореспондується з борговим зобов’язанням — повернення кредитних коштів, отриманих на придбання спірного транспортного засобу.
Для правильного вирішення справи необхідно встановлювати за рахунок кого з подружжя здійснювалося погашення їх спільного боргу, чи не вносились особисті кошти в рахунок погашення кредитного зобов’язань, чи не зміниться розмір компенсації внаслідок відчуження спільного сумісного майна внаслідок врахування внесених у рахунок виконання спільного боргу іншим із подружжя особистих коштів тощо.
Відтак Верховним судом в черговий раз привернуто увагу до того, що не любили робити суди перших інстанцій — ділити не тільки майно, а ще і борги.
Завантажити повний текст постанови № 6 – 486 цс 16 від 27.04.2016 можна натиснувши сюди.
Читати також:
Захист прав інвесторів. Нова категорія справ для господарських судів.
Новий підозрюваний у справі Ендрю. Версія НЛО з героїном.
