22 квітня опубліковано статтю Ірини Шрамко, партнерки SENSE, Голови Комітету з питань правового регулювання цифрового контенту та креативної економіки Асоціації адвокатів України про те, що стаття 301 Кримінального кодексу України у її нинішньому вигляді створює не правопорядок, а ілюзію боротьби. За офіційною статистикою, за останні 10 років в Україні було відкрито понад 15 тисяч кримінальних проваджень за статтею 301 ККУ, а за 2024–2025 роки – понад 3 тисячі нових проваджень. При цьому економічний ефект для держави – нульовий: замість податків, прозорого обліку і зрозумілих правил ми отримуємо тіньовий ринок, кримінальні справи без потерпілих і постійний простір для тиску.
Сьогоднішні новини дуже наочно показують, чому ця проблема не є абстрактною дискусією про “мораль”. За повідомленнями Офісу Генерального прокурора та СБУ, викрито корупційну схему у трьох обласних підрозділах Національної поліції – в Івано-Франківській, Тернопільській та Житомирській областях. За версією слідства, посадовці могли забезпечувати безперешкодну роботу мережі офісів, де створювали та поширювали контент еротичного і порнографічного характеру.
Серед затриманих, за повідомленнями медіа з посиланням на правоохоронні органи, – керівники та заступники керівників обласних управлінь поліції, а також водій автогосподарства структури МВС, якого слідство вважає посередником-кур’єром. За версією слідства, щомісячні платежі могли становити десятки тисяч доларів: 20 тисяч доларів – керівництву регіонального підрозділу, ще 5 тисяч – посереднику.
І ось тут варто поставити головне питання: якби діяльність повнолітніх людей, які добровільно створюють контент для дорослої аудиторії, була врегульована законом, оподаткована і виведена з тіні, кому б платили ці кошти? Бюджету. А не корупціонерам.
Коли держава залишає цілу сферу в сірій зоні, вона не ліквідує попит, не ліквідує ринок і не захищає суспільну мораль. Вона лише створює ідеальні умови для того, щоб на цьому ринку заробляв не бюджет, а ті, хто має повноваження “не помічати”, “не перевіряти”, “попереджати” або “прикривати”.
Це класична економіка заборони. Якщо діяльність існує, має попит, генерує гроші, але не має легального механізму роботи, вона не зникає. Вона переходить у тінь. А тінь – це завжди валюта, готівка, посередники, домовленості, страх і корупційна рента.
У попередній статті зазначено, що лише за найбільш обережними підрахунками за 2024–2025 роки держава могла втратити щонайменше близько 500 млн грн обороту, який міг би бути легалізований і оподаткований. Це був мінімальний розрахунок, побудований навіть не на реальних доходах ринку, а на припущенні, що фігуранти таких справ заробляли хоча б на рівні мінімальної зарплати. Насправді ж міжнародні платформи працюють у валюті, і реальні обороти можуть бути значно вищими.
Сьогоднішня справа, якщо версія слідства підтвердиться, показує інший бік тієї самої проблеми: ці гроші не просто “не зайшли в бюджет”. Вони могли перетворитися на джерело системної корупції всередині правоохоронних органів.
Показово й інше. За повідомленнями, під час обшуків у фігурантів вилучали автомобілі преміумкласу, швейцарські годинники, зброю, мобільні телефони та готівку в різних валютах на суму понад 22,6 млн грн. П’ятьом фігурантам повідомлено про підозру, зокрема за статтею 368 КК України щодо одержання неправомірної вигоди в особливо великому розмірі.
Це і є відповідь на питання, чи може криміналізація “контенту для дорослих” бути ефективною політикою держави. Не може.
Тому що у нинішньому вигляді вона не захищає суспільство. Вона не створює безпечних правил. Вона не відокремлює етичний добровільний дорослий контент від справді небезпечних явищ, де є примус, експлуатація, неповнолітні, шантаж або торгівля людьми. Навпаки – вона змішує все в одну репресивну категорію, завантажує правоохоронців тисячами справ і одночасно створює ринок для “вирішення питань”.
Правова система має бути здатною розрізняти явища.
Є експлуатація, примус, залучення неповнолітніх, насильство, шантаж, торгівля людьми – це має переслідуватися жорстко і без компромісів.
А є дорослі повнолітні люди, які добровільно створюють контент для дорослої аудиторії, отримують за це дохід і могли б сплачувати податки. Їх криміналізація не робить суспільство безпечнішим. Вона лише робить їх вразливими для обшуків, тиску, блокування рахунків і корупційного “даху”.
І якщо держава дійсно хоче боротися з корупцією, їй доведеться чесно визнати: корупція живе не лише там, де є “погані посадовці”. Вона живе там, де закон створює штучний дефіцит легальності.
Стаття 301 ККУ у нинішньому вигляді – саме такий дефіцит.
Сьогодні ми бачимо не просто черговий гучний корупційний кейс. Ми бачимо наслідок політики, про яку давно потрібно говорити без сорому і без лицемірства: заборона дорослого добровільного контенту не прибирає гроші з ринку. Вона лише вирішує, куди ці гроші підуть – до бюджету чи в кишені тих, хто монетизує страх перед кримінальним переслідуванням.
І, здається, відповідь уже лежить на поверхні.